Волоські горіхи здавна культивувалися на території України, причому не тільки на півдні країни, але й на Київщині, у центральних та західних регіонах. Про горіхові сади на території нинішнього Києва згадує Павло Халебський у своєму подорожньому щоденнику «Опис подорожі патріарха Макарія» (1654 р.):
«Ми їхали поміж неоглядними садами, в яких сила-силенна горіхів, шовковиці та винограду. Під їхнім затінком видніються житла господарів, всього близько чотирьох-п’яти тисяч осель, стільки ж садів, і все це — власність монастиря.»
Горіхи були гарною підмогою для селянина. У книзі І. Ленкевича «Книжиця для господарства» (1788 р.) знаходимо такі рядки:
«Горіхи волоські для господаря добрим Божим даром є, бо як дерево хороше зродить, можна більше грошей взяти, як за інші ягоди або яблука, окрім того зберігати їх легко чи літом, чи зимою…
Горіхи купці купують, а верхню лушпину також потребують до суконних фабрик»
В «Енеїді» І. Котляревського (1798 р.) згадуються «горіхи київські смажені». Як свідчать етнографічні дослідження, на Київщині був поширений особливий спосіб лущення горіхів, при якому ядро залишалося повністю цілим.
Волоські горіхи широко використовувались у народній кулінарії. Подрібнені ядра додавали до куті, печива, у начинку солодких пирогів. У західних регіонах України дрібно змелені горіхи використовували як основу для випікання ніжних бісквітних коржів, з яких робили торти та тістечка.